Репресії греків, які почалися в СРСР у грудні 1937 року, на Донеччині шокують своїм розмахом. За кілька місяців «грецької операції НКВС» за сфабрикованими звинуваченнями (у шпигунстві, контрреволюції, участь у грецьких націоналістичних повстанських організаціях) арештували і відправили в табори близько 7000 осіб, понад 90% з них — розстріляли, розповідає свої.city

Одним з найбільш постраждалих від грецької операції населених пунктів було містечко Сартана поблизу Маріуполя — там репресували близько 300 осіб. Нам дивом вдалось знайти живих свідків тих подій — дітей репресованих греків. 16 травня, у День пам’яті жертв політичних репресій, публікуємо їхні монологи.

Марія ТОЛМАЧ, 98 років: «Батько сказав: «Не плач, я скоро повернусь додому»

Знали б ви, скільки я бачила всього за своє життя! Народилась я у 1923 році. В 1929 році померла моя мама, а за рік батько одружився вдруге. Жінка його дуже добре мене прийняла, і жили ми добре, ніколи не сварились. Але потім настав 37 рік. І оголосили вбивство… Просто забрали мого батька і все.

Автор: Свои.City

Спершу їх арештованих на заводі тримали замкненими. Мени було 13 років, але я тоді нічого не усвідомлювала, що відбувається… Я прийшла до нього, а він все допитував, чи я не голодна, в нього трішки їжі було, то він мені все намагався віддати…

А потім я бачила як поїхав їхній етап. Потяг стояв неподалік, вивели їх, з собаками. Собаки ті гарчали, кусались, а нас, дітей, не займали… Перша партія, друга, а потім бачу тата — з самого краю йшов. Я побігла бігом, вчепилась в батькову ногу і плачу.

А він мене заспокоює: «Не плач, я скоро повернусь додому». Посадили їх у вагони, довгенько стояли вони. Батько біля вікна був. Отак я з ним попрощалась. Потяг рушив — і більше я його ніколи не бачила

В мами знайомий був у міліції, вона просила його допомогти звільнити батька. Але він сказав, що нічим допомогти не може, єдине, що може — домовитись про право листування, один лист на місяць. Батько писав рідко. Говорив, що був десь під Архангельськом, що вони якийсь канал копають. А він там начебто хліборізом був. Постійно голодний був, писав нам: «Як я хочу чебуреків…». Не було там життя. Він заспокоював нас: казав, щоб не плакали за ним, що в нього є бодай хліб і вода, а іншим — ще гірше. Що людьми там рови наповнювали… тілами.

5 років він страждав у тюрмі там, а потім, в 1943 році приходить нам лист: «Я звільнився, приїдьте заберіть мене, не лишайте на чужині мої кістки. Я недалеко від Нового Сибіру». Але хто міг поїхати тоді по нього: війна в розпалі. Всіх його братів забрали теж. Їх так само арештували за те, що греки, і більше ми про них нічого не чули. Вбили всіх.

А потім від якогось лікаря приходить лист, що батько жебракує, працювати не може, бо дуже хворий, втратив повністю здоров’я там, в тюрмі. Доки батько писав нам листи — лікар підпирав його спину, настільки він слабкий був, сам сидіти не міг.

А потім ще один лист приходить від того ж лікаря мамі: «Помер ваш чоловік. Не хвилюйтесь, я його поховав, як треба, достойно поховав». Були хороші люди і в ті часи. Отак не стало мого батька

Важко було без батька, але з мачухою мені пощастило: ніколи вона мене не ображала. Я виросла, вийшла заміж — прожили життя з чоловіком душа в душу, ніколи слова поганого на мене не сказав.

Іван ПАПУШ, 96 років: «Я знаю, хто на батька нашого донос написав. Можу назвати прізвища»

Я добре пам’ятаю, якими були ті репресії. Це була трагедія… Я – еллінець, грек, нащадок тих переселенців, які колись приїхали сюди з Криму. Цьогоріч в червні мені вже 97 років буде. Родина, в якій я народився, була середньою, можна навіть сказати бідною.

Автор: Cвои.Сity

Батько мій працював заготівельником заводу-контори в Маріуполі: їздив, закупав худобу, м’ясом займався. Яка там політика? Його в 1937 році забрали, прямо з роботи, коли він на ринку був. Він хороший був, добрий дуже, поважав усіх. Трудяга звичайний. За що?

Як це відбувалось? Приїжджала «трійка». Без нічого, без жодних звинувачень, але з планом, що ось стільки людей потрібно заарештувати і розстріляти в цьому населеному пункті. Розстрілювали прямо там, у Маріуполі

Невинних людей, абсолютно невинних! Аби дотриматись формальностей, змушували людей писати один на одного негатив. А яка порядна, культурна людина буде писати отаку гидоту? Ледацюги усілякі, такі тут писали… Я знаю, хто на батька нашого донос написав. Можу назвати прізвища. Це наші місцеві були, сартанці. Після війни брат мій ходив до НКВС, йому показали ті листи. Що було з тими, хто їх написав? Одного, здається, судили, другий — просто жив, померли вони обоє своєю смертю…

А НКВС виконали план і поїхали далі.

Коли ми дізнались, що батька забрали, ми намагались дізнатись, де він, писали в різни інстанції. Нам відповідали: «Засуджений на 10 років». Але це була брехня, на той час його вже розстріляли. Потім нам дали довідку, що він ніякого злочину не вчиняв, що його реабілітували. Але що вже та довідка, коли нашого батька вбили?

Після того, як батька репресували, почалась для нас справжня трагедія. Нас четверо братів було в родині, старші мусили залишити школу. Матір відрахували з колгоспу. Ми ж були родиною «ворога народу». Перебивались, як могли, але ми з молодшим братом, як би тяжко нам не було, школу не кидали. І голод, і холод були, не дай Боже… Дуже погано до нас ставились.

В Сартані репресії були особливо жорстокими — близько 300 людей вбили. Обезголовили усю інтелігенцію. Нікого було потім призначати головами колгоспів, головами сільради. Приїжджали до нас з Ялти люди головувати

Ставились до нас дуже погано довгий час. Мої брати — всі учасники війни були. Старший брат у розвідці служив, за «язиками» ходив. Йому дві «Слави» дали, два ордени, а на Героя Радянського Союзу не подавали. Поплескали його по плечі і сказали: «Ти хороший хлопець, Папуш, але син «ворога народу». А в нас припис, дітям «ворогів народу» «героя» не давати». А коли він повернувся, його поставили колгосп піднімати з самих низів. Він розумний був, відповідальний, узявся до праці, багато йому вдалось зробити. І знову: Орден Леніна дали, «Трудового Червоного прапора» дали, а «героя» і тут не дали.

А я мріяв стати музикантом. Батьки мої співали багато, дуже любили українські пісні, аж зі сльозами на очах їх співали. Ми, сартанці, дуже співати любимо. Раніше в Сартані часто так було – йшли в гості вечеряти, робили халву, працювали разом і співали. Я навчився грати на слух, але дуже хотів освоїти нотну грамоту, мріяв про музичне училище.

Приїхав вступати, а комісія в шоці – мені 30 років, дружина, двоє дітей. «На які гроші сім’ю будеш утримувати?» — питають. Я попросив мене підтримати, що дуже хочу вчитись – вони засміялись, але взяли мене вчитись. Потім я показав свої здібності, і вони ж мене потім аж відпускати після закінчення училища не хотіли. Я завершив навчання успішно, поїхав відкривати училище в Дзержинську (нині — Торецьк). Працював завучем. Там я хлопчика зустрів, вчив його, звали його Іван Карабіц — згодом цей талановитий хлопчина став відомим композитором. Потім повернувся в Артемівськ – завучем, потім директором школи. А потім запропонували стати директором училища в Маріуполі. Роботи багато було, але я її дуже любив.

Нагород було багато, пошана, я навіть не уявляв тоді, в тому складному дитинстві, що в мене колись такий успіх буде

А коли вийшов на пенсію, то повернувся в Сартану. Мені запропонували зробити куточок бойової слави, а я вирішив зробити місцевий музей. Їздив до Києва, узгоджував. І почав збирати експонати для експозиції. Багато зібрав, книжки писав про історію Сартани. Це важливо, бо наші нащадки обов’язково мають знати свою історію.